| Понад півстоліття факт голодомору в Україні замовчувався, але гірка сльоза 33-го і досі пече душі тим, хто пережив це жахливе лихоліття спланованого винищення людей.Доктор історичних наук С.В.Кульчицький у праці "1933: трагедія голоду” пише: ”Чи був голод лише наслідком розрухи, наслідком, можливо, непередбачуваним для авторів економічної політики, яка призвела до дезорганізації і деградації сільськогосподарського виробництва? Чи поглиблювався він конкретними практичними діями на державному рівні? Доводиться ствердно відповідати як на перше, так і на друге питання. Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності надзвичайних комісій, надісланих Сталіним у листопаді 1932 р. до Харкова, Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов”.
Щоб воскресити пам’ять давнини, на заклик Президента України В.Ющенка зібрати матеріали для музею-архіву Голодомору 1932-1933 рр. у 22 школах Оржицького району були створені пошукові загони. Пошуковими групами встановлено 1740 жертв Голодомору на території району, зібрано 153 спогадів постраждалих від Голодомору, відзнято відеофільм та відеозаписи, встановлено 17 пам”ятних знаків жертвам геноциду. Виявлено 2139 осіб, які перенесли Голодомор. Успішно попрацювали такі загони Оржицької ЗОШ І-ІІІ ст., Лазірківської ЗОШ І-ІІІ ст., Круподеринської ЗОШ І-ІІІ ст., Воронинцівської ЗОШ І-ІІ ст., Чайківщинської ЗОШ І-ІІ ст., Золотухинської ЗОШ І-ІІ ст., Плехівської ЗОШ І-ІІ ст.
Ось він, не вибачений історією злочин проти людства,-- ГОЛОДОМОР 1932 - 1933 рр. в Оржицькому районі.
У кінці літа 1932 р. в Оржицькому районі було 60 колгоспів. Разом з одноосібниками вони повинні були заготовити на кінець 1932 р. 162689 ц хліба. Район виконав план до 5 вересня на 4,5%, тобто заготовив 7321 ц.
Незважаючи на постанову Політбюро ЦК КПБУ (липень), Укрколгоспцентру (серпень) про заборону "підміни видачі натуральних авансів надмірним поширенням громадського харчування”, постанову ЦК КПБУ від 9 серпня, за якою заборонялося до 9 січня (час виконання хлібозаготівлі) торгувати хлібом на базарах, план виконувався з величезними труднощами.
На 20 вересня 1932р. план хлібозаготівлі по району було виконано на 27,9%, на кінець жовтня – 36,8%, на кінець листопада -- 68,8%. Лишалося здати ще 34300ц. Тому 8 грудня було прийнято постанову РК та ГКК Оржицького району про незадовільний хід хлібозаготівлі в районі та про остаточний термін виконання плану – 25 грудня. У грудні відмінялося рішення про створення посівних фондів зерна і наказано вивозити і його. Отже, до кінця грудня колгоспи здали 96,2%, а одноосібники – 37,2%.
За невиконання плану хлібоздачі припинялося постачання сіл промисловими товарами. У 12 районах області (а тоді була Харківська обл.) товари були вилучені з магазинів, а в 45 районах, у тому числі й Оржицькому, завіз товарів був тимчасово припинений і попереджено: ”...в разі, якщо в найближчі дні не буде перелому в хлібозаготівлі, повністю будуть вилучені з продажу всі промтовари”.
Почався голод.У доповідній записці Харківського обкому ЦК КПБУ зазначено,що в Оржицькому районі "...в большистве колхозов отсуствует хлеб. Еще в начале сева колхозники питались до 25% сурогатами, есть случаи опухания в таких селах: Круподеренское – 40 чел., Лукомское – 30 чел., Оржица – 27 чел. Колхози не в состоянии обеспечить общественным питанием всех работающих колхозников, что приводит к чрезмерно низкому проценту выхода на работу”. Із 12 районів області, де простежувалося найбільше випадків голоду, Оржицький район був офіційно віднесений до шостого. Найгірше було в с. Круподеринцях. Тут до травня 1932 р. розкуркулено 88 селянських господарств, що становило 15% усіх господарств села та навколишніх хуторів. Мерли цілими сім’ями. У дворі Г.М. Орел було 9 чол. cім’ї, з них померло 7. Сама ж Орел нарвала калачиків, запхала їх собі в рот та так під чужим двором, на дорозі, й померла. М.Л.Дураченко згадує: ”У Харитона Маліченка не стало сина і дочки. Дочка пішла нарвати шовковиці, по дорозі сіла відпочити в пічку, де варили колись їсти, і більше не встала. Там, у пічці, її й поховали. У Царівського Андрія померло троє. Сергій Провадський та Василина Палтунівська померли в своїх погребах, де надіялися знайти хоч якогось овочу. Не було кому їх і витягти та викопати ями”. Рубан (Кириченко) Марія Петрівна говорить: ”...зимою у 32-му році не було що їсти. Мені було вже 8 років, знаю, що по селу ніде не було котів, собак, горобців. Ловили мишей, граків і їли. А що зробиш, коли хочеться дуже їсти? Взимку в 33-му від голоду опухли і вмерли старші мої сестри Марфа і Галина”.
Григорій Сербин та Іван Ткаченко поховали по два сини. ”Люди їли, -згадує Ковтун К.Ф.,-- листя з липи.вишні.качани кукурудзяні товкли і пекли з них млинці, лушпиння, коней, якщо пропадали. Люди мерли на ходу. Тут на нашій вулиці померло у Хролів 4 душі, у Харитини тоже 4 душі”. Щоб врятувати дітей, матері відвозили їх у Лубни на станцію і кидали. А Одарка Іщенко зварила свою дитину в казані і з”їла.
У роки голодомору в Круподеринцях вимерло більше людей, ніж загине потім у війні. Тільки на найстарішій вулиці Поділ померло 78 чол. Ям для всіх окремо не копали – не було кому. Копалася одна на всіх могила. Копачам сільрада видавала по 1 кг квасолі, і то тоді,коли яма була дощенту закидана трупами і засипана землею. Тому часто збирали по селу ще живих людей, щоб зайвий раз по них не приїжджати. Ф.В.Дука із с.Сабадашів, якому було на той час 10 років, добре пам'ятає, як оголосили, ”що всі, хто копатиме ями для покійників, одержить 1літр заколоти... Мама працювала на пекарні в колгоспі, то дещо приносила додому. Перебивалися також буряком, макухою. Хліба по селу Сабадашів дуже не шукали, бо знали, що нічого не знайдуть. У одній хаті подерли комин, та нічого не знайшли”. А Лашко В.Я. із цього ж села розповіла, що у них була корова і одна прохожа жінка залишила їм свого ледве живого хлопчика. Вони виходили дитину та з”явилася мати і забрала(потім говорили,що вона його з”їла). Старожили Сабадашева твердять, що селян померло небагато, бо колгосп організував допомогу голодуючим та створив патронат для дітей. Макаренко Г.М., Стрілець М.М., Приходько М.М., Головань Н.М. називають небагатьох, що померли тоді в Сабадашевому.Так у сім'ї Голованя померло троє, були покійники і в сім’ях Кошелів, Сухосирів. По степах було багато трупів, яких потім ховали в селі. Люди, котрі постраждали від розкуркулення та колективізації, хто рятувався від голодної смерті, почали йти до новоствореного в 1932 р. радгоспу ім. Куйбишева. Радгосп тоді мав 262 свині, 24 корови, 67 коней, один трактор, до 683 га землі додалося ще 572 га. Із навколишніх сіл і хуторів працювало в цьому господарстві 80 робітників.
На відміну від Сабадашевого у Хоружівці голод був великим. У роки колективізації основну масу заможних селян розкуркулили та виселили.У селі організували колгосп "8 Березня”.
Мекеєч Є.П. пригадує: ”Хто не писався в колгосп,в того забирали хліб і квасолю. Голод дуже вразив Хоружівку, люди мерли на дорогах. Працювали буксирні бригади. З Лубен приїжджала комісія організовувати активістів. У 1933 р. був поголовний голод, їли акацію, гнилу картоплю. Відомий випадок, коли жінка кинула новонароджену дитину, яку дивом вдалося врятувати. Головою колгоспу був Голобородько А.В., який жорстоко і грубо ставився до людей, застосовував фізичні методи залякування”. А Падун Г.Д. розповідає: ”Голод був дуже сильним, померли моя мати і племінниця. Багато людей умирало в полі, корчилися в муках. Так помер Скрипниченко Кирило, батько нині 80-річної Будник Н.К. Вона працювала в радгоспі ім.Куйбишева. Для робітників там варили тричі в день якусь їжу, і це допомогло вижити”.
Подібне робили і в комуні ”Злагода” біля Несено-Іржавця. У цій комуні були колективні столи, діяв патронат для дітей.
Мешканець Хоружівки свідчить і про випадки людоїдства, вказуючи, що в сусідньому селі Черевках "...один чоловік, що жив біля церкви, заманював і їв людей, знайшли їх кістки”.
Вражають спогади про голодомор 1932-33 рр. ,записані учнем Староіржавецької ЗОШ І-ІІІ ступенів Шпуриком Владиславом. Мешканка Старого Іржавця Тесля А.О. згадує : ”У Старому Іржавці у 1932-33 рр. був великий голод.Багато людей померло. Я пам’ятаю такий випадок : у яру лежала мертва жінка із живою маленькою дитинкою. Спочатку дитинка намагалася ссати у матері груди, а потім і вона померла... Щоб вижити, усі їли макорженики. Для цього змішували у ступі макуху, буряки та полову... Ще запам’ятала такий випадок, що був на нашій вулиці: батько лежить умирає, а діти об’їдають йому ноги”.
У Чайківщині до цього часу не забули тих, хто забирав у людей останню зернину. Проценко О.І., Муха М.І., Мизюра О.А. через багато десятиліть називають їх — це Оришка Полячка, Вовкодав Маркіян, Вовкодав Петро, Дикий Леонтій, Кулик Тетяна, Комлач Уляна. Ці активісти від сільської ради, їх ще називали "буксирами”, заглядали скрізь, ширяли металевими прутами, вилами, розвалювали комини. А на полях дозорці стежили,щоб "...не дай Бог, -- згадує Дика А.П., -- хто вирве колосок – то під суд. Одна жінка сховала два качани в пазуху – віддали під суд, сиділа два роки”. Тоді існував закон про "п’ять колосків”. Проценко О.А. говорить: ”За колоски давали по п’ять років тюрми”. Через таку безвихідь люди йшли на що завгодно. Дудник М.А. згадала, як "...баба Векла Заєць нагодувала своїх дітей блекотою. Сама ходила не своя і троє її діток померло, а Онися та Іван лишилися живі”.
Із болем згадують про голодні роки й мешканці Черевківської сільради: Шульга П.Г., Бондаренко О.Т., Дацій А.І., Федченко О.А., Безрода О.В. Жителька Черевок, яка раніше мешкала в с.Сліпорід біля Черевок, розповідає: ”Моя сестра пасла свині. А ниву зжали, і сестра назбирала там колосків, бо свині ж пасла. І її засудили на 8 років!.. У кожній хаті як не п’ятеро, так семеро, то усі повмирали. В одних людей у хаті сім душ було. Шестеро померло, а сьоме ще живе. Склали їх на возик і повезли закопувать. Вкинули в яму, а сьоме сидить зверху, дивиться. А ті кажуть: ”Чого ти, лізь, не бійся”. Так усіх разом із живим і закопали... А в Черевках чоловік порізав своїх дітей і поїв, а тоді став і чужих дітей їсти. Звали його Коломієць Павло. Його засудили тоді”.
Голодно було і в Воронинцях. Мужчіль М.В. говорить: ”Жаль мене обіймає, як згадую 33-ій... Восени і взимку заощаджували на харчах все,що могли : сушили лушпайки з картоплі, до муки домішували лушпиння з проса. А весною стало ще гірше. Щоб не вмерти з голоду, люди м’яли цвіт і листки з м’яти, варили щавель, кропиву, пекли з лободи млинці. Сусідські хлопчики видирали горобенят, ластів’ят в лісі з гнізд, а потім з них варили суп...У кінці весни люди стали пухнути, помирати. Померлих закидали прямо в яму і закопували. А якщо нікому було хоронити, то померлих розтягували собаки”. Картини голоду вимальовуються й із вуст правнуків тих, хто переніс цю страшну біду. Так мешканка Воронинець Міщенко Н.Ю. розповідає, як її прабабуся "...їла ховрашків. А ще її хотів з’їсти дядько: він спостерігав за нею з-за скирди соломи, та йшли люди і він мою прабабусю відпустив. У нього було 7 дітей , і, щоб їх прогодувати, він ловив інших дітей, різав їх і варив їсти своїм дітям”.
Лазірки теж були не останнім селом району, де чорна рука голоду скарала безліч родин. Страшні епізоди тогочасного життя вкарбувалися навічно в пам’ять Приймак Н.С., Скаржинської Г.Р., Гейко Г.С., Сергієнка Д.І., Пурденко М.В., Овсюк К.Л. Не можна без внутрішнього хвилювання слухати сумну оповідь Приймак Н.С. :”Жила сім”я: мати і дочка, які дуже голодували. Мати не в силах була дивитися на муки своєї десятирічної дочки. Нарядивши її нареченою, одягнувши на неї плахту, вінок , вона повела її до озера і втопила, а сама зійшла з розуму”.
Про виживання лазірківчан розповідає довгожителька (1907 р.н.) Василенко Т.Ф.: ”Жителі села знали, що в полі залишилися невивезені кагати картоплі і ця картопля врятувала від голодної смерті більшість населення Лазірок. Спочатку ночами, а потім і вдень, ішли люди з лопатами в поле, відбивали мерзлі кагати і приносили додому мерзлу картоплю. Коли вона розтавала, то такий сморід стояв у хаті, що нічим було дихати. З картоплі пекли деруни, а в кого була корова, то ще й кісіль молочний варили. Все це мало дуже поганий запах, але це був порятунок від смерті. А хто не зміг принести тієї картоплі, особливо старі й немічні люди, були приречені на смерть. Та всім і не вистачило тієї картоплі. Люди вимирали цілими сім’ями. Особливо мерли старі люди й діти. Людські трупи валялися під тинами, просто на вулицях, за селом. Колгосп виділив підводу і двох чоловіків або жінок, які мали збирати померлих і відвозити до однієї могили. Довелося і мені виконувати таку страшну роботу. Одного разу зупинилися на краю села, щоб підняти труп жінки. Коли ми взялися за неї, щоб покласти на воза, жінка заговорила. Уже вона не могла вимовляти слова, а тільки все повторяла: "Я...іще...жи-ва...”Ми її залишили, а коли верталися назад,то вона вже була мертва”.
Пригадує голодні роки мешканець Денисівки Сергієнко І.К.: "У Красіїв, Івана Сидоровича, вимерли повністю всі, ото він тільки сам і лишився. А коло Захарків у нас тут, кажуть, горб насипали. Та то зовсім не горб, то була така яма, велика та глибока. Туди привозили людей пухлих, шкіра у них сочилася, та така блискуча була. Вони ще лазять, а їх усіх разом вкидають – і мертвих, і напівживих... Знаю й про закон "п’яти колосків”. Отам, на хуторі, поставили високий такий маяк. А на маяку сидів наглядач. А на полі жито росло. То ми малими підемо та крадькома назриваємо колосків та втечемо. Було що й побачать...”
В Україні тоді щодня вмирало приблизно 25000 чол. У самій Чевельчі невинно вбиті кістлявою рукою голоду 156 чол. Ось вони на пам’ятнику в зображенні знесиленого чоловіка, що ледве тримає на руках бездиханне тіло свого сина. Цей пам’ятник Скорботи у селі відкрито у 1993р. Він як німий свідок глуму над безневинним та працелюбним народом і пересторога для прийдешніх поколінь. Цей жахливий шматок історії витягли із забуття голова правління місцевого колгоспу "Зоря” П.І.Подолянко, колективи тракторної бригади та автопарку, будівельники, коваль В.С.Журко та й замурували у граніт як пам’ятник жертвам голодомору 1933 року.
Давно позаростали травою місця захоронень померлих від голоду. Та ще і досі бринить гіркою сльозою пам’ять свідків тих моторошних часів, які постають перед нами новими іменами жертв чи привидців до них.
| |
